Історія

Тема:  Виникнення українського козацтва

Обладнання:       - карта «Українські землі в к. ХV – в перш. пол. ХVІ ст.»,

- слайди та портрети козаків, малюнки та фото предметів козацького вжитку,

- підручники з історії України для 8-го класу (під ред. О.В.Гісем)

- контурні карти та атласи з історії України для 8-го класу.

Хід уроку:                        

І) Актуалізація опорних знань учнів

1. Про яку історичну угоду йдеться в документі на стор.15 (підручник)?

2.  Назвіть основні положення Люблінської унії.

3.  Які наслідки мала Люблінська унія для українських земель?

4. По карті покажіть українські землі, що входили до складу інших держав

5. Де і коли виникли перші братства? Назвіть основні напрямки діяльності братств

6. Де і коли була прийнята Берестейська унія? Назвіть основні положення угоди.

ІІ) Пояснення нового матеріалу

Вчитель: Українцям не було місця на своїй українській землі!!! Слiдом за лихом, якого зазнала Україна вiд  польської  шляхти,  на  неї впала ще страшнiша бiда.  В  сер. XV  ст.  грецьке  Візантійське царство, вiд якого на Русь прийшли православна вiра  й  письменство,  було зруйноване турками, i  Царгород,  перехрещений  вiдтодi  у  Стамбул,  став столицею бусурманiв. Оттоманська Порта  вийшла  в  першi  держави  Європи; татарська орда з Криму визнала над  собою  зверхність турків,  а  вiдтак,  змiцнивши  своє вiйсько, вигнала литовцiв  iз  Днiпровського  Пониззя  та  Бугу  й  почала спустошувати своїми наскоками Україну та вiдвойовувати її землi у Литви.

               Найлютiшим  тягарем   для   України   були   походи   кримського   хана Менглi-Гiрея. Року 1482-го вiн дощенту сплюндрував Правобережжя  разом  iз Києвом, а через кiлька рокiв так само спалив i Лiвобережжя з Чернiговом i, не спинившись на тому, спустошив ще й Подiлля та Волинь. Ця руїна, за Менглi-Гiрея, була далеко гiрша, анiж за часiв  Батия,  бо всiх людей, хто не був забитий або не сховався в лiсi, татари  забирали  в Крим і продавали у неволю на турецькi  галери  або  в  заморськi турецькi мiста. За кiлька рокiв Україна стала  пусткою,  понад  Чорним  же морем та й далi, на Середземному  й  Червоному,  лунали  розпачливi  зойки сотень тисяч українських бранцiв i бранок, вiдiрваних од  своїх  дiтей  та батькiв, од рiдного краю.

            Не маючи собi захисту вiд литовцiв  та  полякiв, українцi збагнули, що їм треба самим братися до зброї  й  виставляти  свою вiйськову силу проти татарської неволi.  Коли  ординцi  залишали  Україну, населення почало виходити  з  лiсiв,  гуртуватися  в  загони  та  силомiць виганяти зi своїх земель татар. Кому пiд  час  руїни  вдалося  врятуватися разом iз сiм'єю, тi верталися до своїх розорених осель; потроху бралися за господарство; тi, що втратили всю рiдню й не мали для  кого  зводити  нове гнiздо, лишалися без даху над головою,  йшли  в  степи,  присвятивши  своє безталанне життя боротьбi з поганцями - татарами - та оборонi своїх землякiв.

Тих українських людей,  що  лишилися  безпритульними  пiсля  татарської руїни i, взявши зброю до рук, почали виходити в степ i нападати на  татар, прозвали козаками, що мовою схiдних  народiв  означало:  "вiльна,  рухлива людина". На Україні ця назва згадується вперше в 1489 р. 

У тi часи в гаях та  байраках  пiвденної  України  водилася  така  сила дичини, що з нею, було, й не розминешся; в рiчках же така сила  риби,  що, як старi оповiдачi казали, "встроми у воду списа, то вiн  так  i  стримить помiж рибою - не може на бiк  похилитись".  Велика  здобич,  що  привозили козаки з пiвдня, або як тодi казали, "з Низу", заохочувала й осiлих  людей iз мiст i сiл виходити щовесни разом  iз  козаками  на  добичництво.  Вони озброювалися, єдналися з козацькими ватагами,  спiльно  з  ними  пробували цiле лiто  в  степах  та  на  рiчках,  серед  повсякденної  небезпеки  від татарських наскокiв; на зиму ж,  обтяженi  здобиччю,  верталися  до  своїх осель. З кожним роком кiлькiсть таких осiлих добичникiв бiльшала, й  вони, перейнявши  всi  козацькi  звичаї  та  їхнє  врядування,   чимдалi   дужче змiцнювали силу козацтва. Проте, хоча добичництво й мало помiтний вплив на поширення козаччини, все ж провiдною метою  iснування  козацького  війська була боротьба з татарами, а потiм - i з турками.

У степу козаки пильнували татарських нападникiв, якi ходили на  Україну по людей, перепиняли їм шлях, билися з ними й не давали  захоплювати  живу силу в неволю; пiд час же нападу великої орди,  коли  зупинити  бусурманiв козакам було не пiд силу, вони все-таки дбали про те, щоб застерегти міста й села про наближення ворога, i тодi весь хрещений люд залишав свої  оселi й ховався у лiсах або шукав собi захисту в замках i по великих мiстах.

            На  добру  здобич  од  козакування  незабаром  почали   дивитися   ласо прикордоннi  старости  й  давай  одбирати  в   козакiв   чималу   половину найдорожчих набуткiв. Козаки попервах  ремствували,  а  проте  якийсь  час пiдкорялися старостам; згодом, звикнувши до  життя  в  степах,  бездомiвнi козаки, що  не  мали  жiнок  та  осель,  стали  й  зимувати  на  Низу,  то переховуючись  у  печерах,  мiж  скель,  понад  рiчками  й  байраками,  то закладаючи свої "кошi", або "сiчi", на таких островах Днiпра, де б татарам їх було важко знайти та несподiвано захопити.

Карта розташування перших січей (атлас з історії України, 8 клас, стор.4)

            Таким чином, уже в серединi XVI столiття українськi  козаки  подiлилися на двi частини:

§  покiрливi та тi, що мали жiнок i домiвки, жили  "на волостi", здебiльшого в Черкасах i Каневi, а пiзнiше ще й у Трахтемировi й Корсуні - городові;

§  тi ж, якi не мали дружин або не хотiли коритися владi на  мiсцях, мешкали на Низу  - низові.

           

Побачивши, що через оселення на Низу здобич  починає  вислизати  з  рук польських старостiв,  вони  стали  ходити  походами  на  низових  козакiв, вишукуючи кошi й одбираючи їхнi набутки. Тодi низовики, щоб  уникнути  тих грабункiв i пильнiше  стежити  за  рухами  татар,  згуртувалися  в  чималу громаду, вибрали собi отамана й, посiдавши на човни, попливли  Днiпром  за пороги.

             Нелегко, мабуть, було козакам уперше перетнути бурхливi пороги, де i  в нашi часи нерiдко розбиваються човни на трiски,  та  козаки  подолали  той небезпечний шлях, i звiдтодi  Днiпровi  пороги  та  козаки  стали  рiдними братами на кiлька вiкiв, i  все  тодiшнє  козацьке  життя  снувалося  біля порогiв. За порогами, на одному з островiв Великого Лугу, козаки поставили  собі куренi, обкопали свiй табiр окопами, обгородили засiками  й  прозвали  цей новий кiш "Сiччю". З того переходу  низовикiв  за  пороги  вони  й  почали зватися "запорозькими козаками", або "запорожцями".

Господарство запорожців за період існування С.З. зазнало серйозних змін. Спочатку це було полювання на звіра і птицю, рибний і соляний промисли і лише частково розведення худоби та землеробство, хоча хліборобство стояло на другому ступені, бо зерно не вважалося за річ торговельну. Хліб сіяли для власної потреби. Але в пізній період Запорізької Січі (особливо в часи Нової Січі - 1734-1775) набуло високого розвитку хутірське (фермерське по суті) господарство (зимівники) заможних козаків, у яких працювали наймані козаки. Ці господарства, в яких у великих кількостях вирощували різну худобу, в'ялили рибу, збирали мед тощо, були тісно пов'язані з внутрішнім і зовнішнім ринками.

В  тi  часи  десь  року  1552-го  на  Сiч  прибув  один   iз   нащадків литовсько-українських князiв  Дмитро  Вишневецький. Вiн  був  жвавий  та завзятий вояка iз щирою козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих лiт  про славну боротьбу запорожцiв iз татарами та  про  їхнi  лицарськi  вчинки  й звичаї, Вишневецький уже з року  1540-го  почав  козакувати.  Року 1550-го, коли  король  польський  визнав  Вишневецького  старостою Черкаським та Канiвським, вiн згуртував навколо себе чимало козакiв i  вже року 1552-го, покинувши староство, посадив свої загони на човни, виплив на Запорожжя й отаборився на о. Хортиця.

             Побувавши ще до того iз запорожцями в  походах  та  боях,  Вишневецький зрозумiв вагу єдностi, одностайностi, товариства й любовi до рiдного  краю й прийшов до думки, що  iз  запорожцями  можна  поставити  справу  оборони України вiд татар далеко ширше й мiцнiше, нiж вона стояла. Завзятому Байдi болiло серце з того, що через свої незначнi сили  запорожцi  змушенi  були нападати на бусурманiв лише потай i пiсля кожного наскоку ховатися в пущах Великого Лугу. Вiн мрiяв створити вiйсько, яке б вiдверто i збройне  стало на низу Днiпра й заступило Україну з пiвдня; осередком же  цiєї  сили  мав бути острiв Хортиця, що лежить на Днiпрi нижче порогiв та Кiчкасу. Запорожцi  радо  вiтали  намiри  Вишневецького,  прибули  до  нього  на Хортицю, обрали його своїм гетьманом та обiцяли мiцно стояти разом iз  ним у боротьбi з бусурманами. Саме  тут Вишневецький i почав споруджувати мiстечко, обкопуючи  його  рiвчаками  та обсипаючи валами; коли  ж  мiстечко  було  закiнчене,  козаки  поробили  з дубових кряжiв ще поверх валiв стiни та башти.  Те  мiстечко  простягалося вiд голови острова до Вошивої  скелi  на  схiднiй  протоцi  Днiпра  та  до острова Мала Хортиця на заходi, який зветься у нашi часи Старим Днiпром, i подiлявся такими ж окопами та стiнами упродовж острова на  двi  частини  з тим, щоб коли вороги здеруться на  острiв  з  одного  боку,  то  на  iншiй половинi можна було б оборонятися.

У XVI-XVII століттях мало хто доживав до старості - всі гинули в боях або походах. Здебільшого похилі козаки ховалися десь в печери, викопували криниці і жили там до смерті. У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. Але вживати спиртне під час військових походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній армії світу не було таких вимог. Відгулявши кілька днів козаки поверталися в буденне життя. Вставали до сходу сонця, йшли на річку купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм “Отче наш” і тільки після цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли ставало нудно, вони починали готуватися до нового походу.

Як за зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним “оселедцем”, вічно з люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили їх добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби. Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними, інколи проявлялась також легковажність та непостійність.

 Головною рушійною силою січовиків було кінне військо. Кінь був необхідний для стрімкого походу і для блискавичної атаки на ворога. Ручною вогнестрільною зброєю були пищалі, рушниці, шаблі. Зброя була прикрашена золотом і сріблом. Для рукопашного бою також використовували списи. У боях і походах в руки січовиків потрапляло чимало зброї і краща частина бралася на озброєння. Козаки володіли своєю зброєю з неабияким мистецтвом. Отже, можна сказати, що більшість козаків була озброєна добре як і вогнестрільною, так і холодною зброєю. В цьому козаки не поступалися жодній армії світу.

Кожен християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального стану, міг приєднатися до козацького братства. Міг він і при бажанні покинути його. Але щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати українську мову, мати православну віру, вміти володіти зброєю, бути неодруженим, дотримуватись традицій товариства та клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати за межами Січі.

Висновок: Спочатку козаки ставили собі за мету відвести напади татар, сприяючи у такий спосіб освоєнню окраїн. Але, в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи кожен раз переконливі перемоги над татарами, українське суспільство стало дивитися на козаків не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв’язанні ключових питань українського життя.  

 ІІІ) Закріплення нового матеріалу: стор. 31, № 1 - 9

Домашнє завдання:  стор. 26 - 30,  стор. 31, високий рівень – № 11, достатній рівень – № 10